„І Воскресіння Христа, і народний подвиг у двобої з ворогом – це Перемога над смертю!” – вважає протоієрей Української православної церкви, проректор Київської Духовної Академії та Семінарії Микола МАКАР (отець Микола)

- У зв’язку з тим, що в цьому році майже збіглися в часі два великих свята – Великдень і 60-ліття Великої Перемоги (а саме цим двом визначним датам присвячений спеціальний номер газети Всеукраїнської асоціації пенсіонерів), прохання до Вас, Отче, звернути своє слово до ветеранів, до православних, до всіх наших читачів. Їм, напевне, буде цікаво дізнатися: що об’єднує духовних пастирів, які захищають віру, і воїнів, які боронять Вітчизну від ворога?

- Передусім хочу привітати прагнення вашої громадської організації і газети „50 плюс” до того, щоб поєднати Воскресіння Христа (а це й справді – Перемога над смертю) і перемогу народу в минулій війні. Тут не тільки паралелей багато, але й дуже багато єдності. Церква завжди для перемоги над злом, з усім, що руйнує людину, не лише підтримує такі зусилля, але й бачить себе в якості борця проти того, що справді людина повинна долати.

Христос допомагає кожному з нас насамперед тим, що Він як Боголюдина зміг зробити те, чого сама людина, без Бога, ніколи зробити б не змогла. Він дає людині можливість долати зло в його корені. І це – найбільше, що дано людині, найбільша перемога. У Вітчизняній війні ми теж бачимо, як народ повстав проти ворога, щоб у корені подолати зло, яке призвело до кровопролитної війни, і принести людям жаданий мир.

Ось чому для церкви перемога народу у Великій Вітчизняній війні є дуже великим дійством, у якому, як нам відомо, вона (церква) брала безпосередню участь.

– У чому конкретно вона виявилась?

– Відомо, що першим закликав народ до боротьби тодішній митрополит (а пізніше – патріарх, який очолював православну церкву в колишньому Радянському Союзі) Сергій. Відомо й те, що Сталін, який все своє життя боровся проти церкви, все ж таки в скрутній ситуації, коли німецько-фашистські орди дійшли до Москви, змушений був переосмислити своє ставлення до церкви. Він усвідомив, що без церкви йому не вдасться подолати ворожу навалу. Він звернувся до церкви, дозволив їй відродитися. Тоді було відкрито багато храмів і монастирів. Близько двадцяти єпископів, які залишилися живими, були випущені на волю з таборів, їм була надана можливість прибути до Москви на Собор, де вони обрали патріарха. Саме в той час церква дала могутній імпульс для розгортання всенародного, дуже активного опору ворогу.

– Останнє десятиліття в новітній історії України ознаменувалося поверненням наших співвітчизників до релігії, реконструкцією діючих і відбудовою зруйнованих храмів. Чимало побудовано й нових. Водночас ми є свідками падіння моралі, розтління і гріха, захоплення тими цінностями, які не ведуть до Бога, а чимдалі – все більше й більше віддаляють людину від високих моральних принципів буття. Як урятувати душі наших громадян, особливо молоді, від негативного впливу сучасного оточення інформаційного суспільства?

– Це надзвичайно важлива проблема. Атеїстичний час був дуже важким у житті народу. Але це не означає, що постатеїстичний час зняв усі проблеми, що тепер стало легше долати зло. Нинішній час не є легким, бо спадщина нам дісталася атеїстична. Матеріалістичні погляди прищеплювалися протягом кількох поколінь, і тепер люди не можуть одразу переосмислити свою життєву позицію. І тут перед нами – надзвичайно велика робота. Виростає нове покоління, вже трохи віддалене від атеїстичного погляду на світ, і тому все ж є у нас краща перспектива. Однак, підкреслюю, спадщина у нас дуже важка... Практично, руїна в душах людських, і тому всьому суспільству потрібно спільно з церквою шукати шляхи виходу з кризи. Відбудувати храми в містах і селах набагато легше, ніж у душах! Я бачу шлях до духовного відродження в тому, щоб звернути наші погляди в сиву давнину народу, який пройшов довгу історію, пережив багато потрясінь, але зумів зберегти те, що завжди рятувало його в найскладніших ситуаціях. Ми маємо безліч історичних прикладів, гідних для наслідування. Я завжди звертаю погляд до рівноапостольного великого князя Володимира. Його життя і діяльність – справжній еталон того, як мудрою політикою можна із суспільства, що опинилося на грані розвалу, зробити непереможну, сильну країну. Хрещення Київської Руси не дало руйнівним силам знищити народ. Це – яскраве свідчення того, що відродження духовності народу є можливим. І це дуже на часі сьогодні! Переконаний, що нам Господь це пошле! Але слід пам’ятати, що хрещення Київської Руси відбулося не зверху, не штучним шляхом, а природним прагненням народу до духовності. Адже ще до акту хрещення Руси було чимало людей, подвижників, які своїм життям показували шлях до порятунку, шлях від розбрату до об’єднання, від кровопролиття до миру. І сьогодні у нас немає іншого шляху, як наша православна спадщина. Ми поступово подолаємо духовну кризу, якщо всіляко сприятимемо відродженню православної церкви, встановленню миру й злагоди в суспільстві.

– Шість десятиліть на нашій землі немає війни. Але чи панує в нашому суспільстві мир і злагода? Мабуть, що ні! Адже ми бачимо багато негативних прикладів, які якоюсь мірою нагадують чвари в Київській Руси, з якими боровся князь Володимир. Чи не настав час для примирення, скажімо, між тими, хто воював з гітлерівськими загарбниками у формі солдат Червоної Армії, і тими, хто бив нацистів під прапорами УПА? Така постановка питання для когось, можливо, видається абсурдною, навіть дивною, але ж колись має прийти час для примирення, чи не так?

– Саме так, і цей час нам дав Господь! Попередній час був епохою тоталітаризму, роз’єднання, конфронтації. І ті спалахи нетерпимості і навіть ненависті одне до одного, які ми тепер переживаємо, та спадщина від тоталітарних часів, внаслідок якої ми спостерігаємо напруження у стосунках, небажання не те що сприйняти точку зору іншого, а бодай хоч вислухати ту чи іншу сторону, – все це жахливе явище! І тому церква кличе обидві сторони тільки до миру. Не випадково ж у народі кажуть, що навіть „поганий” мир краще „доброї” війни. Зло ніколи не здолаєш злом. Слід будувати на грунті миру й любові до ближнього. Християнин повинен любити і ворога. А що ж тоді казати про відносини між християнами, які билися за мир зі спільним ворогом! Всепрощення, милосердя, любов – ось єдиний шлях до миру й злагоди в суспільстві.

– У житті українського народу Великдень завжди викликає особливе піднесення, бажання очищення. Що б Ви хотіли побажати православним і всім нашим читачам у переддень Свята?

– Я хочу побажати, щоб Великдень став для кожного з нас тією силою, яка робить наше життя, і передусім – духовне життя – повнішим, міцнішим і упорядкованішим. Бо наші душі чекають цілющої допомоги від Христа-Спасителя, який переміг смерть. І тепер – найкращий час для того, щоб попросити у Господа цього зцілення. Хай Господь всіх благословить своєю великою перемогою над пеклом, над гріхом, над злом! Хай мир і любов прийдуть у кожен ваш дім!