без якого освіта стає лише надбанням розуму, залишаючи поза увагою внутрішнє життя людини, якому вона, до речі, повинна служити, і не в останню чергу. Бо відсутність його часто наносить особі, яка отримала освіту і могла б принести відповідну користь для свого власного, сімейного, родинного та суспільного життя, такого руйнівного удару, що вона стає безпорадною та безплідною, не говорячи вже про ті випадки, коли така людина потрапляє в жахливу внутрішньо-душевну розбитість.

Тому проведення морального виховання у освітньому процесі – це одна із найактуальніших проблем сьогодні. Ця проблема вимагає  не тільки уваги до себе, але й вивчення сутності цього питання. Його треба вивчати всесторонньо і це буде справедливим, але більш справедливим буде вивчення його через призму нашого духовного спадку, і держави та суспільства, і Православної Церкви, або іншими словами – нашого православно-християнського надбання. Тому, торкаючись цього питання, ми розглянемо, що означає надання освіти з точки зору православно-християнської традиції, як бачився освітній процес в українському минулому та в якому стані він сьогодні.

Православно-християнський погляд на освіту

Православна  Церква настільки серйозно та високо розглядає це питання, що бачить в освіті процес пізнання істини, тобто набуття знань про сутність речей та відношення до них. Тому для православної традиції освітній процес – це не тільки здобуття знань умом та розумом, але й виховання в собі відношення до цих знань, сприйняття їх душею та серцем. Це вимагає не тільки проникнення умом у об’єкт, що вивчається, але й внутрішньо будувати ставлення до нього, як до того, що треба цінувати та шанувати. Цей об’єкт та пізнання його для того, хто вивчає його стає справжнім даром, до якого він відноситься з особливою увагою та повагою. Саме це будує у слухача ставлення і до викладання і до предмету, про який вивчається, з внутрішньою урочистістю та святістю. Тому такий підхід до освіти не тільки збагачує людину знаннями, але й морально та духовно виховує її, створює у її внутрішньому світі відповідний настрій та відношення до об’єкту вивчення і до самого процесу пізнання.

Звичайно, що такого підходу до освіти легше досягнути людині релігійній, віруючій, та ще й, якщо вивчаються предмети духовні, церковні, богословські. Однак, цим шляхом успішно може йти і людина далека від віри та духовного життя, якщо вона буде ставитися до освіти як до процесу не тільки набуття знань, але й морального зростання, виховання в собі дбайливого та шанобливого ставлення й відношення до того, що  пізнається.

До речі, саме в цьому був весь сенс учительства Ісуса Христа. Він ніколи не вимагав у Своїх слухачів виконання якихось незрозумілих дій. Спаситель приймав усіх однаково до складу своїх учнів, Він однаково до всіх звертався та промовляв, незважаючи на їхній внутрішній стан та настрій. Усі вони могли слухати його навчання,  дивитися на Його дії, ставити питання та разом з Ним розмірковувати над тими чи іншими проблемами. Тому кожен із слухачів міг спокійно набувати тих знань, яких учив їх Христос Спаситель. І це були знання не тільки про Бога, духовний світ та душу людини. Вони були і соціального, культурного, сімейного, побутового порядку. Більше того, Христос учив правильному ставленню людини до праці, до інших людей, до суспільства. Однак ці знання Спаситель Господь давав своїм слухачам, виховуючи у них благоговійне ставлення до того, про що Він їх учив.

Звісно, що не усі приймали цю пропозицію Христову, яка вимагала від людини внутрішньо зростати, і відходили від Нього, залишаючись такими ж, якими були. Та ті, хто приймав цей заклик Господній, утверджувались морально, зростали духовно, ніколи не покидаючи свого Учителя. Таке навчання та виховання робило учнів Христових багатоплідними у їх труді та діяльності, підтримкою для інших, дуже корисними для суспільства та для усіх тих, з ким вони жили та спілкувалися.

Такими, передусім, були апостоли Господні, які не тільки слухали навчання Ісуса Христа, але й морально-духовно зростали. Завдяки цьому наполегливому труду вони стали настільки внутрішньо духовно зрілими та твердими, що змогли, наповнившись Духом Святим в П’ятидесятницю, продовжити проповідь Христа Спасителя після Його Вознесіння на небо. Зрештою на цю місію Сам Господь їх і послав, кажучи їм:  «πορευθέντες οὗν μαθητεύσατε πάντα τὰ ἔθνη, βαπτίζοντες αὐτοὺς εἰς τὸ ὄνομα τοῦ πατρὸς καὶ τοῦ υἱοῦ καὶ τοῦ ἁγίου πνεύματος, διδάσκοντες αὐτοὺς τηρεῖν πάντα ὅσα ἐνετειλάμην ὑμῖν», "Йдіть, навчіть всі народи, хрестячи в ім’я отця і Сина і Святого Духа, навчаючи їх дотримуватись усього, що Я повелів вам" (Мт. 28: 19-20). Грецьке слово μαθητεύσατε  (μαθητεύω) - вказує на те, що Христос посилає Своїх апостолів до народів, щоб вони наставляли, виховували їх, щоб зробили вони їх Його учнями. До речі, слово διδάσκοντες (διδάσκω) означає те ж саме: наставляти, виховувати.

Виконуючи цю заповідь та наслідуючи свого Учителя, апостоли змогли принести і донести Христове Євангеліє багатьом народам та суспільствам. І хоч християнський принцип відношення до освіти язичеський стародавній світ у своїй більшості довго не приймав та й, більше того, йому протистояв, воював проти нього, ідучи шляхом неспіввідношення набуття знань та морального виховання, Христова Церква все ж подолала його. Бо ця неспіввідносність знань та внутрішнього життя людини хилила стародавнє суспільство до духовного падіння та до його аморального розкладання. Це помітив передусім Римський імператор Костянтин, який віддав перевагу християнській релігії. Тому розумність християнського підходу до освіти, як до пізнання істини взяла верх. Це дозволило Церкві в ІV столітті просвітити народи Римської імперії та принести новий підхід в освіті.

Цими просвітителями суспільства були святі отці, які хоч і навчалися у тодішніх всесвітньо відомих язичеських школах, однак виховувалися у християнській Церкві, що дало їм можливість набути справді цільної освіти. Здобуття такої освіти, в свою чергу, допомогло їм не тільки скласти християнське богослов’я, але й сформувати нові християнські основи освітнього процесу. Багато з них стали і підвалиною християнського богослов’я, і всесвітньо відомими мислителями свого часу. Найвідоміші із них - святителі Василій Великий, Григорій Богослов, Іоанн Золотоуст, Афанасій та Кирило Олександрійські на Сході, Амвросій Медіоланський та Блаженний Августин на Заході і багато інших.

Створивши новий навчальний процес, святі отці змогли подолати освітню кризу у стародавньому світі. Новий підхід до освіти допоміг не тільки християнізувати суспільства тодішнього цивілізованого світу, але й дав можливість створити нову школу, яка продовжила розвивати набутий освітній спадок язичниками, однак уже у цілості процесу здобуття знань та духовно-морального виховання. Тому освіта, отримавши нову перспективу свого розвитку, почала швидко приносити численні плоди. Нова християнська школа дала суспільству високо освічених та морально вихованих людей, що сприяло розвитку в християнських державах і науки, і культури, і добробуту, і духовного життя. Такі суспільства ставали зразком для інших народів, вони позитивно впливали на нехристиянські народи, передаючи їм свої надбання та досвід, і передусім освітянський. Саме такий був вплив Візантійської імперії на Київську Русь.

Освітній спадок України

Уже Київський князь Ігор в першій половині Х століття побачив перевагу християнського життя та освіченості над язичеськими. Ще більше це бачила та була переконана в необхідності введення християнства в Київській  Русі княгиня Ольга. Побачив це і князь Володимир та почав досліджувати цю різницю. І що він помітив? Помітив те, що колись побачив імператор Костянтин. Київський князь Володимир ясно бачив прірву між безперспективністю язичеського способу життя та прекрасною перспективою християнського підходу, з його освітою та вихованням. Саме це його захопило, в цьому він побачив вихід для своєї держави, піддані якої були і неосвічені, і не виховані, блукаючі у марновірствах та розпусті. Тому він починає передусім займатися просвітницькою діяльністю, а після хрещення Київської Русі на першому місці ставить введення візантійської освітянської спадщини у своїй державі, відкриваючи школи та використовуючи всі засоби для її розвитку та надання освіти  людям.

Цю діяльність з особливим натхненням продовжує його син Київський князь Ярослав Мудрий, який ще більше розвиває освітянську сферу у своєму суспільстві та державі. Він створює бібліотеку та засновує вищу школу при Святій Софії у Києві, де розвивається наукова, дослідницька та перекладацька діяльність. Це дозволяє Київській державі швидко засвоїти християнську спадщину Візантії та розквітнути не тільки в церковному, але й у суспільному, економічному та культурному житті.

Незважаючи на труднощі подолання язичеської спадщини свавілля та розгнузданості, гордості та ворожнечі християнізована Русь виховувала мирних, чесних, жертовних людей. Це були плоди освітянської діяльності християнської держави та Церкви. Освіта й моральне виховання так були переплетені між собою, що допомогли вистояти та перенести християнській Русі монголо-татарську навалу і нелегкі часи після неї, завжди навчаючи та виховуючи народ у християнських істинах. А коли наставали кращі часи, ці освітянські традиції допомагали суспільству відроджуватися, а в 16-17 ст. привели до розквіту освіти у заснуванні та діяльності Острозької та Києво-Могилянської Академій. У них були використані не тільки освітянські надбання того часу, але й збережені були християнські традиції духовно-морального виховання. Цей розквіт православної християнської освіти та науки дав не тільки цілу низку відомих вчених, святителів, діячів культури та мистецтва, але й дав суспільству можливості піднятися в освіченості та вихованості.

Однак секуляризм, якій став перешкодою на дорозі єдності освіти та духовно-морального виховання, почав вносити погляд на освіту, як автономну діяльність людського інтелекту, відділяючи освітній процес від виховного. Звісно, що цей акцент над виокремленням освіти, бачення її лише як розумово-пізнавального процесу в житті людини докорінно змінював християнську освітню традицію, вщент руйнуючи набутий християнством спадок та досвід єдності та невід’ємності морального виховання від освіти. Цей процес йшов в дореволюційній українській історії і, тим більше, в радянський час, коли моральний кодекс будівника комунізму був декларований, але ніколи не стояв в центрі уваги через атеїстичного віддалення суспільства і держави від своєї християнської духовної спадщини. У пострадянському українському суспільстві ця проблема не тільки не долається, вона ще більше поглиблюється.

Проблема морального виховання в освіті сьогодні

У сьогоднішньому плюралістичному українському суспільстві дуже важко знайти вихід із проблеми створення процесу морального виховання в освіті через секулярну налаштованість у погляді на освітній процес. Українська школа сьогодні, базуючись на секулярному підході до освіти, не бачить проблеми у своїй сутності. Освітяни сьогодні лише констатують проблему морального виховання в школі, але не більше. Питання про невід’ємність морального виховання у освітньому процесі поки що не ставиться, бо не бачиться сучасною школою основна проблема – глибоке роз’єднання розумового пізнання від виховання душі та серця. Привернути увагу українського суспільства до цього бачення проблеми може лише Православна Церква та дослідження нашої християнської спадщини, де завжди береглась ця засада у проведенні освітнього процесу: не розділяти, а тісно поєднувати розумове пізнання, інтелектуальний розвиток з внутрішнім морально-духовним вихованням, що не тільки не абстрагує, не виокремлює знання, процес здобуття його, а постійно вводить його в серце та душу людини, роблячи його суттєвим набуттям для внутрішнього життя.